English version
of SME platform

Вишиванка як бізнес, хобі і засіб від стресу. Історія Юлії Селіванової із Донецька

0

59eddd8c33c98Перед війною на сході України Юлія Селіванова покинула власну домівку, але не покинула улюбленої справи – української вишивки. У проекті “Містки громадської активності” Юлія брала активну участь у семінарі із креативних індустрій та інвестиційному форумі. Скільки коштує вишита сорочка, де шукати клієнтів у маленькому місті та які можна залучити можливості для розвитку креативного бізнесу? Читайте далі у нашому інтерв’ю.

 

 

 

Розкажіть, чим зараз займаєтесь?

Виготовленням прикрас займаюсь по запиту, якщо хтось, знаючи мої вміння, просить, то роблю. Зараз основні напрямки – це вишивка: машинна і ручна. Збираюсь розвивати тему вишивки на домотканому небіленому льоні, бо така тканина володіє унікальними властивостями. Зараз глибоко вивчаю цю тему, вона мене надихає. Небілений льон, який не піддається хімічній дії в процесі фарбування володіє кращими якостями, тому що в спеку він зберігає температуру тіла і дозволяє охолоджуватись, а взимку він навпаки – зберігає тепло по принципу шерсті.

 Чи не маєте проблем із сировиною?

Насправді, коли ти займаєшся якоюсь темою – знаходяться контакти, зв’язки, я недавно вийшла на людину, яка може постачати саме небілений льон, я з нею зв’язалась і отримала різні зразки такої тканини. Проблем у цьому немає.

З чого почалась ваша любов до вишивки: це було до переїзду чи після?

Вишивкою я займаюсь ще зі школи – наша мама підтримувала в дітях всі творчі начала. Коли я бачу, коли хтось щось робить гарне руками, то впевнена, що якщо одна людина може, то й інша теж. Пробувала себе у різних сферах, але це було хобі і тимчасові заробітки. Через те, що мама підтримувала, не було страху, як у інших дівчат, що не вийде.

 Коли виїхали з Донецька, як зрозуміли, що вишивка для вас має стати чимось більше, ніж хобі?

Ми усі отримали великий стрес, тому треба було себе чимось зайняти. Я займалась творчістю, виготовленням прикрас і т. п., але коли нас витягнули із звичного життя, я зрозуміла, що це допомагає переключити увагу. Як дітям дають мозаїку для моторики пальців і розумового розвитку, так само це діє і в дорослих. Коли ти починаєш щось робити руками, то інші ділянки головного мозку починають більше працювати. Я собі просто щось робила, але не знала навіщо. Коли я потрапила на тренінг із культурних та креативних індустрій, була дуже вражена. Я з маленького міста Слов’янськ, де невідомо хто може купити мої роботи – вони трудомісткі і коштують грошей, просто так їх віддавати приємно тільки друзям. Під час семінару я зрозуміла, що у світі це теж цінно, коли побачила людей, які теж залишились без кола і двора, і намагаються щось робити, я більше в себе повірила. А після того, як я взяла участь у Форумі, то в мене ще більше піднялась самооцінка, так і потрохи, маленькими кроками, я вже почала себе по-іншому ідентифікувати, і вишивка – вже не просто хобі, а щось більше, те, що я можу людям принести корисне.

 Зараз над своєю справою Ви самі працюєте чи ще когось долучаєте?

Я перфекціоніст і люблю бездоганну роботу, тому поки нікого не шукала. В принципі, якщо будуть люди, яким це цікаво, то я б їх навчила, показала. У подальшому, якщо це розвивати як великий бізнес, то, звісно, самому буде важко. Поки однодумців я не знайшла, але готова поділитися знаннями. Інша учасниця семінару Олена Кущенко, яка займається валянням, зацікавилась на Форумі вишивкою і вже наступного дня прийшла зі шматком тканини та голкою і я показала їй деякі елементи.

Які залучали можливості для розвитку своєї справи?

Так, я писала бізнес-план в проект Міжнародної організації з міграції, отримала грант на швейну техніку, на якій я зараз працюю. Є кілька організацій, які в Донецькій і Луганській області діють активно: чеська організація “Людина в біді”, Данська рада і МОМ. Вони періодично проводять грантові програми. Писала заявки усюди, отримала тільки від МОМ. Але напевно людей 6-8 зі свого середовища надихнула: вони писали заявки в різні організації і отримували гранти, комусь просто підказала, когось вмовляла подати, з деким по пунктах разом писали. Також робила у Слов’янську зібранням, де ділилась своїм досвідом. Результатом було те, що одна дівчина написала бізнес-план і отримала грант.

 На вашу думку, чому інші вимушені переселенці не завжди використовують ті можливості, які їм дають?

Дуже багато причин і це болюча тема. Людям приходиться вирішувати якісь примітивні, але насущні питання. Одна справа, коли в тебе є дім і забезпечені базові потреби, тоді ти думаєш над тим, як розвиватись. Але зовсім інша справа, коли ти вирваний з усього і ти думаєш про елементарне, особливо важко у малих містах, де немає роботи. Розвивати бізнес теж важко, бо немає певної культури. Дуже багато талановитих людей виїхали із великих міст, але те, що вони робили до того, не є затребуваним у малих містах. Переселенцям важко, це чуже місто, ти постійно відчуваєш себе вразливим. Тут треба постійно підлаштовуватись і важко сконцентруватись. Я тут зустріла творчих людей, але це ті, які мають де жити і можуть займатись творчістю, а коли ти маєш важко працювати за малі гроші, то сил займатись творчістю вже немає.

 Ви говорили про те, що у Слов’янську важко продати вишиванки, де тоді шукаєте своїх клієнтів?

В основному через “сарафанне радіо”. Зараз у мене почали з’яявлятися заявки: у Слов’янську люди, які мене знають, починають розпитувати, цікавляться. Також я працювала з молодим київським дизайнером, але це було набагато простіше, тому що людина розуміє ціну і цінність ручної вишивки, тобто не треба пояснювати чому стільки. Люди мають розуміти, що в середньому вишиванка ручної роботи коштує три з половиною тисячі гривень. Тут, у Слов’янську, це все набагато дешевше. У мене часто виникають складнощі, з тим яку ціну назвати, як не знецінити свою працю і як зробити так, щоб клієнт залишився задоволеним. Веду сторінку у “Фейсбук”, також вишиванки продаю у місцевому кафе, куди часто заходять іноземці.

 Чи робили якісь спроби продавати свою вишивку за кордоном?

У цьому плані я вивчаю “Etsy” – європейський сайт, де продають тільки “хендмейд”. Але там є певні нюанси, без знання яких ти не продаси. Щоб виставити там товар, він має бути достатньо конкурентоспроможним і смачно представленим. Можна мати товар, але не представити його добре. Також є складнощі із виводом грошей в Україну, зі знанням мови і є багато складнощів. В Інтернеті, наприклад, усе продають фотографії, тобто потрібен фотограф, потрібна модель, тому поки що у мене тільки багато ідей
Також я вишивала для українського дизайнера, всі вироби, які я вишивала, він зшивав і вони йшли за кордон. Наприклад, чоловічу сорочку купили за 300 доларів, але я за свою роботу отримала 1 000 грн. Я була вдячна, що можу заробити хоча б ці гроші, сидячи вдома і займаючись улюбленою справою. Тобто у нього замовлення є періодично, тому що все-таки це ексклюзивний пошив і немає такого постійного потоку.

 Які можете дати поради тим людям, зокрема із числа вимушених переселенців, які мають певні ідеї, але ще вагаються розпочинати власну справу? З чого варто почати?

Тут важко сказати, у кожної людини є свої особливості, і загальні поради типу “вірити в себе” навіть не хочеться давати. Наприклад, коли я підтримувала своїх знайомих, я розуміла, що є якась проблема і казала “Давай розберемо все по пунктах”. Комусь я відправляла свій готовий бізнес-план, щоб людина бачила, як це виглядає. Все одно треба вірити в себе і продовжувати займатись, тому що я зараз на якомусь маленькому старті, але з’явилась віра в те, що це потрібно людям і треба це розвивати. Коли тебе щось надихає, ти можеш передавати це натхнення далі. Люди зазвичай купують емоцію і всі ці вироби, які робиш з любов’ю, приносять не тільки дохід, а й гарні відгуки. Тому треба вірити, що те, що ти робиш, справді потрібно людям.

Матеріал підготовлено в рамках Кампанії солідарності, що є частиною проекту “Містки громадської активності” та підтримується Європейським Союзом та Національним фондом підтримки демократії США.

[Голосів: 1    Середня оцінка: 5/5]

Comments:

Напишіть відгук

Щоб відправити коментар, маєте увійти на сайт.